Як Путін переграв увесь світ... і самого себе
Зміни у ставленні світу до нього в останні тижні – справді вражаючі. Згадаємо лише основні.
Ще й року не минуло з того часу, як Олланд запросив Путіна в сирійську антитерористичну коаліцію. Тепер же французький президент виглядає трохи по-дурному, заявляючи про злочини Росії в Сирії, які варто сприймати серйозно, бо цілий генсек ООН дублює ці заяви, закликаючи починати розслідування російських злочинів.
Або візьмемо того ж Олланда разом з Меркель, які свого часу запропонували вирішити конфлікт на сході України через Мінські домовленості... Тепер Меркель не знає, як пояснити виборцям, куди пішло стільки часу і зусиль, бо Росія ці домовленості послідовно порушує. Особливо на тлі демонстративної появи "іскандерів" у рідному для німців Кенігсберзі.
Навіть такі тихі симпатики Росії, як Нідерланди – і ті підійшли до межі, за якою – звинувачення російської влади у військовому злочині.
Швеція полює за російськими субмаринами і збільшує витрати на оборону.
Норвегія будує стіну на кордоні з РФ.
Фінляндія відправляє в Кремль докази перетину російськими літаками свого державного кордону, написані, можливо, вже на натівських бланках. Як натяк.
Ну і, звісно, останні новини зі Страсбурга, від ПАРЄ, цілком вписуються в загальну картину європейських перспектив Росії.
І це тільки Європа. А є ж ще й заяви США про припинення перемовин з Кремлем по перемир'ю в Сирії та припинення співпраці з ядерних питань.
За Обаму не скажу, не мав нагоди спитати, але Олланд і Меркель, сподіваюся, вже зрозуміли, як це – коли ти граєш в шахи, а з тобою грають у покер. І не думаю, що вони у захваті від процесу.
І навіть якщо ані Меркель, ані Олланда не переоберуть на другий термін в своїх країнах, було б дуже наївно припустити, що зіпсовані стосунки можуть різко потеплішати з приходом нового уряду в такій повільній махині, як європейська дипломатія.