Чи варто маршувати на честь Махна?
Пише /zaxid.net
Якщо дивитися на факти, то в бурхливі часи Громадянської війни Нестор Махно справді був одним із видних ватажків українського народу. А точніше – командиром 150-тисячної селянської армії, до якої приєднувалися досить екзотичні формування: донські та кубанські козаки, німецькі селяни-колоністи, грецький полк і навіть єврейська рота. Силу будь-яким військовим чи політичним рухам дають відповідні соціальні тенденції. Соціальною базою махновського руху було українське селянство. А тогочасні катеринославські селяни понад усе хотіли двох речей: своєї землі і щоб від них усі відчепилися.
Поміщики – хоч російські, хоч українські, хоч які завгодно – стояли селянам поперек горла. Тому махновці допомагали більшовикам розвалювати Російську імперію в особі армій Денікіна і Врангеля.
Якби більшовицький слоган «Землю – селянам» був втілений у життя, махновська армія розійшлася б по домах. Але радянська влада, вирвавши землю у поміщиків, стала передавати її до радгоспів і комун, заганяючи селян на ту саму панщину. Такого селяни стерпіти не могли, і махновці стали боротися вже проти більшовиків.
Перспективи відкривалися дуже цікаві, оскільки радянська влада встигла осоружити багатьом. У 1920-му Махно виношував ідею створення широкого антибільшовицького фронту (майже як ОУНівський АБН). Махновці вели діалог із повстанцями Кубані, Дону та Тамбовщини. На той час радянська влада мала абсолютну кількісну перевагу, оскільки Червона армія налічувала близько 5 млн солдатів. Проте здебільшого це були селяни, та ще й примусово мобілізовані. Тому до махновців схилялися навіть деякі частини Червоної армії.
Небезпідставно злякавшись селянського бунту, більшовики пішли на поступки. Селянам усе ж таки передали частину поміщицьких земель, замість «продразверстки» ввели поміркований продподаток, дозволили продавати надлишковий продукт на ринку тощо. Зрозуміло, що це було лише сумнозвісне «ленінське танго»: зробивши два кроки назад, через якихось 10 років радянська влада жорстоко поквиталася з українськими селянами за непокору, влаштувавши Голодомор. Після такої колективної травми селянство вже не оправилось і надовго змирилося з колгоспним кріпацтвом.
Кінець махновщини і самого Махна був досить безславним. Селянську армію розгромили, а її лідер помер на еміграції від туберкульозу. Однак махновщина дала чимало героїчних постатей і матеріалу на десятки романів та історичних блокбастерів. Це був, беззаперечно, щирий і ,безсумнівно, українських рух, якого навряд чи варто соромитись. Та й кінець махновщини цілком відповідає українським традиціям – більшість наших тогочасних героїв звитяжно боролись, але зазнавали поразки і помирали або на фронті, або у тюрмі, або десь під чужим небом.
Головна проблема махновщини в тому, що цей рух був сліпий. Змусивши більшовиків до тактичних поступок, Махно не усвідомлював істинних масштабів проблеми. Пани і комісари справді заслуговували на прочуханку, але українське селянство міг врятувати лише колапс імперії – байдуже, у «білому» чи «червоному» варіанті. Принаймні, з неї мала б вирватись Україна. Однак селяни та їхні махновські лідери не бачили далі свого носа. Тому радянська влада закрутила їх у своєму «ленінському танго», а потім пограбувала, зґвалтувала і на довгі десятиліття припнула на короткий адміністративний ланцюг. А все тому, що натовкти пику комісарові – це ще далеко не все.
Цілком імовірно, що анархістський ідеал самоорганізованого і справедливого співжиття є найпрекраснішим з усіх. Однак у земному житті ми ніколи не обираємо між ідеалом і лайном. Навіть вибір між хорошим та поганим випадає лише окремим щасливцям і ніколи – цілим народам. Як правило, ми змушені обирати між поганим і ще гіршим. «Силові структури – гарант рабства, тоді як всезагальне озброєння і самоорганізоване ополчення народу – гарант його свободи», – запевняють львівські шанувальники Махна. Але хоч би якими недолюстрованими були українські силовики, рабство на Донбасі розквітло саме тоді, коли вони звідти пішли.
Важко стверджувати напевно, чи встиг Махно усвідомити власну короткозорість. Але у передмові до своїх спогадів він бідкався, що не може видати цю книгу в Україні і мовою власного народу (тобто українською). Так само і тисячі активних українців Донбасу, яким була несимпатична українська олігархія, тепер змушені поневірятися, поки у їхніх домівках відпочивають мирні бурятські шахтарі та ростовські автомийники.