ОЛЬГА КУЗЬМЕНКО: “НА ПЕРЕДНІХ КОЛЕСАХ АНДРІЄВОГО АВТО ВНОЧІ ХТОСЬ ВІДКРУТИВ ГАЙКИ…”
Пише intermarium.com.ua
– Ольго Михайлівно, розповідають, що на один з концертів Андрій приїхав з високою температурою. Батько вколов йому антибіотик, й Андрій відпрацював концерт на ура. Глядач і не здогадувався, що співак страшенно застуджений… – За словами клавішника групи «Скрябін» Кості Сухоноса, «через десять хвилин ми з Кузьмою вже плясали на сцені». Пригадує музикант і таке: «Сьома ранку. «Скрябін» готується до зйомок нового кліпу. Раптом Андрій чіпляє на вухо якусь циганську сережку і починає корчити рожі. Кузьма дуже втомлений. А за хвилин двадцять «пішов у кадр» – і втома з його обличчя зникла безслідно. Після концертів відпочивав хвилин п’ятнадцять. Виходив з гримерної і роздавав автографи всім: до останнього прибиральника. Коли дві-три години в житті Андрія не відбувалося екшену або ніхто не телефонував, він нудився. Такою була формула його життя». Пам’ятаю, запросив син нас з чоловіком на свій концерт у Луцьку. «Десь тут, у залі, мої мама і тато», – каже зі сцени. Кілька секунд – і глядачі знали, в якому ряді батьки Кузьми. Син ніколи не грав ні в житті, ні на сцені, завжди був самим собою.
– Пісню «Говорили і курили» Андрій написав, здається, коли відвозив в аеропорт тещу (матір дружини Світлани), і його авто застрягло в заторі… – Бас-гітарист групи «Скрябін» Костя Глітін пригадує: «Телефонує мені Андрій і просить вдосвіта відвезти в аеропорт маму Світлани. Я погодився, але вранці проспав. Прокидаюся, а до відльоту літака – 45 хвилин. Телефоную Андрієві, виправдовуюсь. Кузьма хвилину-півтори проводить зі мною виховну годину, ще за хвилину вже за кермом. О дев’ятій ранку дзвінок: «Костянич, дякую тобі! То був завал! Думав: то сарказм, але ні… Поки я в заторі стояв, дивився на людей, які їхали в автівках, автобусах (хтось снідав, хтось – сварився по телефону), написав пісню «Говорили і курили». Заїжджай увечері, слуханем!». Через два дні ми вже записали її на студії. Дай Боже, щоб група «Скрябін» працювала і виконувала музику, яку залишив син. Лише це може мені, як матері, полегшити біль.
– Мало хто знає: Кузьма допоміг Лесику Турку створити гурт Dzidzio і написав для нього кілька пісень… – З Лесиком син подружився у Новояворівську, на Львівщині (колись наша сім’я там жила). Тато Лесика керував гуртком естрадної музики і дозволяв їм займатися у своїй студії. У шість років я віддала сина в музичну школу, в якій сама викладала. Андрій не горів бажанням там вчитися. Наш дім був наповнений музикою, і син жив нею. У восьмому класі навколо сина зібрався гурт. Хлопці брали зі собою радіоприймачі і на дахах будинків ловили польське радіо. Серед однолітків і курити, до речі, навчився.
– Читала: в дитинстві Андрійко мав цікаву філософію появи на світ дітей… – Хто би до нас не приходив, не виганяли сина з кімнати. Слухав розмови дорослих. Якось розмовляю з подругами, і Андрійкові хочеться щось сказати. Вилучає момент і каже: «У Самборі є така лікарня – роддом називається. Там доктор бере поліетиленовий мішечок, набризкує туди багато всяких ліків і так робить дітей. А тьотя медсестра каже: «Пане докторе, не робіть так багато дітей, бо їх вже нема куди класти». Дитячі фантазії треба підтримувати. Усі біди – від недолюблених дітей.
Скільки ходив у дитячий садок, стільки й плакав. Пам’ятаю, рочків у чотири вирізали йому з картону гітару. Андрійчик брав її зі собою в садочок. Вранці я приводила його, а вихователі казали: «Андрійко, ану, заспівай «Червону руту». Поки співав, я швиденько виходила з приміщення і йшла на роботу.
Мені ніколи не було із сином нудно. Ми рука в руку йшли по життю. Якось син Андрієвого товариша захотів козацький кульчик у вусі, а тато забороняв. «Ти чого зарюмсаний, чувак?» – питаю в хлопця. «Хоче малий проколоти вуха, – кажу батькові, дізнавшись причину сліз, – хай проколює». Заходить Андрій і говорить точнісінько, як я, слово в слово.
– Чи правда, що Андрій марив музикою ще під час навчання в медичному інституті, ще тоді на «Студії Лева» пісні записував? – Мав феноменальну пам’ять. Одна трійка з патологічної анатомії, решта – п’ятірки. Викладачка поставила трійку не тому, що Андрій погано знав її предмет. Син тієї викладачки вчився в медінституті іншого міста, і вона вважала, що Андрій займає його місце. Пісні на «Студії Лева» ходив записувати хіба що на фізкультурі. Хоча спорт любив: займався лижним спортом, біатлоном, плаванням.
Після першого курсу (спочатку вчився на лікувальному факультеті медичного інституту Петрозаводська) сина призвали в армію. Там захворів, і його поклали в лікарню. Лікарі дізналися про незакінчену медичну освіту Андрія і залишили при собі. «Хороший мальчик», – казали мені. Там лежали афганці (був останній рік афганської війни), ті, які постраждали в армії від дідівщини, які просто «косили» від армії… Через два роки керівництво лікарні видало довідку, що Андрій може закінчувати навчання у вузі лише там, де народився. От син і продовжив навчання «на стоматології» Львівського медичного інституту.
Після закінчення вишу каже: «Мам, я напевне лікарем не буду. Їду до Запоріжжя на фестиваль «Червона рута». Домовились: якщо посяде призове місце, буде професійно займатися музикою. Андрій отримав третю премію і разом з Тарасом Гавриляком та Сергієм Герою поїхав підкорювати столицю. Знаєте, як хлопці записували в Києві альбом «Птахи»? Домовилися з музичною агенцією на сім ночей (з дев’ятої вечора до дев’ятої ранку), бо грошей не мали. Я не була від цього в захопленні. Все чекала, що він покине сцену і повернеться в медицину…
… Якось до нас додому приїхав власник майстерні з ремонту автомобілів, який купив машину, в якій загинув Андрій. Відновив її. «Я не знав Андрія до трагедії, – каже. – Тепер в авто слухаю диски з його піснями. Як і ваш син, я починав кар’єру з нуля».
– Ольго Михайлівно, чим завершилася історія з відкриттям у Львові скверу імені Кузьми? – Пригадую, ми з чоловіком ще не оговталися після похорону, а міська рада вже почала громадські слухання. Спочатку сквер імені Кузьми мав бути той, що на площі Маланюка, потім – на Гасина (на перетині вулиць Коперника і Стефаника). Кіоски з пивом з цього скверу то забрали, то знову поставили. Найцинічніше – все виглядало так, наче ми з чоловіком збираємо кошти на відкриття скверу. «Дайте нам спокій, – не втрималась я. – Не треба нічого перейменовувати». Написала відповідну заяву. Було якраз перед виборами міського голови. О пів на дев’яту ранку після моєї заяви додому прийшли з міської ради. Потім до облаштування скверу підключився благодійний фонд. Проект затвердили. Виділили півмільйона гривень.
Треба було зробити архітектурний нагляд. Нас з чоловіком постійно смикали. Словом, ми зрозуміли: хочуть чужими руками жар загрібати. Андрій сказав би: «Мам, воно нам треба?!». Знову поставлять у сквері кіоски з пивом, і захмелілі люди там сидітимуть!?
– У Вашій книзі «Група «Скрябін» та її друзі» читаю: «Людина, яка має талант, повинна мати багато добра, яке потрібно віддавати разом зі своєю творчістю. Бо, не дай Боже, талант є в людини злої – вона помножить це зло у тисячу разів, і суспільство дістане монстра. Чи в музиці, чи в суспільстві»… – Якось удосвіта телефонує Андрій: «Мамо, їду в госпіталь до поранених в АТО». Додому повернувся ввечері. Жодного разу їм не співав, продукти, одяг, ліки купував, анекдоти розповідав. «Їм не співати, а допомагати треба», – казав. Одного разу аж за голову схопився: «Мамо, хірурги як-небудь склали пораненому кістки. Зростуться неправильно – як людина буде ходити?!». Він не збирав кошти, сам купував машини і відправляв на передову, бо не можна перемогти у війні на шкільних автобусах, роздягненими і голодними, зате на чолі з «бочками»-генералами, які продають солдатські тіла ворогу.
Під час війни Андрій об’їздив Україну вздовж і впоперек, бо коштів треба було все більше. По страшних дорогах, гроші на які були вкрадені цинічно, вивезені на офшорах, а дороги – руїни, як і Україна… Він знав це не з екрана телевізора, де вже не пробитися було поміж сірих, нікому не потрібних бездарних підлиз. Він проїхав сотні кілометрів по асфальту, який вкрали… І ніхто нікого за це не покарав, бо всі поділилися.
– «Байдужість вбиває все навколо себе» – слова Кузьми Скрябіна… – Байдужість – найбільше зло. Байдужість до хамства, рагулізму, дій влади породжує страшний настрій у суспільстві. Воно не може за себе постояти і потрохи провалюється в морок чорної мерзоти… Про яку честь і гідність говорити?! Вироджується нація, кращі гинуть, залишаються байдужі: «моя хата скраю», «а мені то треба?!»…
– Правда, що в домі Андрія жили поранені воїни АТО? – З госпіталю син привозив поранених додому помитися, переодягнутися. Розповім випадок. Було десь за три місяці до загибелі Андрія. Привіз додому бійця АТО на інвалідному візку. Сам виносив надвір, з машину-в машину… І ось Андрій мав концерт в його рідному місті – обласному Миколаєві. Одночасно і хлопця повіз додому, а наступного дня з Миколаєва цією ж машиною поїхали до Харкова (там жили його батьки). На трасі, на шаленій швидкості, в машині раптом відпадають передні колеса – й авто врізається в кучугуру снігу. Спочатку Андрій подумав, що колеса погано прикрутили на станції техобслуговування, де міняв шини на зимові. Але якби це була правда, то колеса відпали б ще дорогою з Києва до Миколаєва. Отже, хтось зробив це вночі у Миколаєві, перед виїздом до Харкова?!
– Андрій часто Вам сниться? – В одному зі снів сидить переді мною на лавці. «Андрійчику, – питаю, – як все це сталося?». «Мамцю, – каже, – я не винен»…
Цитати Скрябіна:
“Не розумію тих, хто каже: «Не знаю, в яких туфлях в театр іти» Сходіть в «Охматдит» і подивіться на тих діток, які ще не прийшли у світ, а вже із тих списків викреслені”,- Андрій Кузьменко
“Все, що ти зробив, записано і пораховано… Якщо ти не створив своїми руками або головою нічого достойного – не маєш права судити інших”,- Андрій Кузьменко
“На жодній дискотеці ти не почуєш пісню українською мовою. Може, хіба на Заході. На радіо крутять тоді, як всі сплять. Парадокс і ганебна ситуація. Тому молоді люди шукають собі кумира не в своїй країні. А то для нас вже гайка”,- Андрій Кузьменко