За землю і волю: СЕЛЯНСЬКИЙ ПОВСТАНСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ в 1917-1921 роках
Більше про це явище Радіо Свобода говорило з істориками, які досліджують повстанський рух: Сергієм Луніним та упорядником книги «Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921» Володимиром Лободаєвим.
– Пане Лободаєв, як ви самі відповіли на запитання, винесене в назву впорядкованої вами книжки – повсталі селяни воювали з державою чи за державу?
Володимир Лободаєв: Однозначної відповіді в книжці немає. Були загони, які мали чітке політичне обличчя, воювали за владу УНР, були й пробільшовицькі загони. Та було й чимало загонів, які не мали виразної політичної позиції – вони діяли в межах своєї малої батьківщини і дуже слабо розуміли те, що відбувається в містах.
Володимир Лободаєв
– За що тоді воювали селяни?
Володимир Лободаєв: По-перше, за землю. Крім того, вони воювали проти державного тиску. В книзі йдеться також про те, що чимало загонів воювали проти будь-якої державної влади, яка приходила в село і намагалася повернути податки, централізоване управління, закони і подібні речі.
– То селяни взагалі відкидали державу, як щось зайве, чи все-таки мали свій ідеал держави?
Сергій Лунін: Тут складно відповісти однозначно. Верхівка повстанського руху – це дуже часто були люди партійні, які були включені в загальноукраїнські процеси. Але селяни, як маса, вони ще не дуже доросли до розуміння державності і воювали за свої інтереси – землю, розподіл поміщицького майна, уникнення податків та мобілізації.
– Мова йшла про уникнення будь-яких податків? Чи вони припускали, що якісь податки можуть бути?
Сергій Лунін: Чим їх менше, тим краще.
Чому, наприклад, стався такий злам у ставленні селян до більшовизму? Бо ще у січні-лютому 1919-го великі повстанські загони, які складали основу армії УНР, переходили на бік більшовиків. Але невдовзі вони побачили, що більшовики, замість легкого розподілу всього, принесли з собою продрозкладку та інші явища державного тиску. Через це так само легко селяни й повстали проти більшовиків.
– Як це пояснити? Люди взагалі не орієнтувалися, чим більшовики відрізняються від УНР?
Володимир Лободаєв: Тут варто говорити про слабке уявлення того, що відбувалося в місті та якою була та міська революція.
– Місто жило своїм життям, а село своїм?
Володимир Лободаєв: Більше того, історики зараз говорять про певну боротьбу міста та села. Тут слід говорити про певні соціокультурні характеристики селянства, яке по-своєму сприймало межу між трудовими і нетрудовими верствами. Ті, хто не працював безпосередньо на землі, навіть представники так званої сільської інтелігенції, сприймались із певною підозрою.
– То яким же був селянський ідеал держави?
Володимир Лободаєв: Це така держава, яка мінімально втручається у справи села.
– Тобто, держава є, але десь там далеко?
Володимир Лободаєв: Чому масову підтримку отримала махновщина – одна із форм повстанського руху? Бо махновці боролися за вільний радянський лад, місцеве самоврядування, фактичну нівеляцію ролі центральної влади.
– А махновська Південноукраїнська трудова федерація – це була селянська держава? Наскільки вдалим був цей експеримент?
Сергій Лунін: Складно сказати, бо вона існувала в стані постійної війни, а практика військового стану вимагає інших форм, ніж цей ідеал держави.
Володимир Лободаєв: Ви правильно сказали, що це був експеримент. Він якраз припав на вир революційних подій. Цей експеримент був скоріше невдалим. Як на мене, в чому махновщина мала перевагу, так це в тому, що вона була під впливом анархістської ідеології. Але, як на мене, та нівеляція ролі держави, до якої прагнули махновці, була неможлива.
– Пане Лунін, Ви згадали 1919 рік – як українські повстанські загони, які були в абсолютній більшості з селян сформовані, у певний період масово переходили на бік більшовиків. І в значній мірі це зумовило катастрофу УНР. Але ж за кілька місяців до цього, за допомогою цих загонів Директорія УНР повалила гетьманат Скоропадського. Як би ви пояснили цю мінливість настроїв – вони разом валять режим Скоропадського, а потім переходять на інший бік?
Сергій Лунін: Мінливості тут немає. Це виглядає мінливо, бо ми не сприймаємо селянський повстанський рух з точки зору інтересів села. Ми його сприймаємо з точки зору української державності. Люди, які повстали проти Скоропадського, воювали проти репресивного консервативного, можна навіть сказати, білогвардійського режиму. Воювали за землю, проти поміщиків, проти поліції, проти німецьких та австро-угорських окупантів. Вони воювали під червоним прапором так само, які і під синьо-жовтим.
Коли селяни вирішили, що більшовики їхні проблеми вирішать скоріше та ефективніше, ніж УНР, то перейшли на бік більшовиків. Тим більше, що більшовики не «ламали» УНР і не творили нову державу. Вони казали, що республіка лишається та ж сама, але влада тепер буде радянська.
Володимир Лободаєв: Як на мене, ми даремно сприймаємо антигетьманське повстання як обов’язково проУНР-івське – тобто ті, хто був проти гетьмана, обов’язково підтримували УНР. Та насправді, такого не було. Це було загальне масове антигетьманське повстання, участь в якому брали різні сили, які необов’язково підтримували УНР, але головним завданням ставили скинути гетьманську владу.
Складним є питання, як так швидко зменшилася армія УНР. У літературі зараз наводять різні цифри чисельності армії, але найбільш усталена цифра – це 150 тисяч на кінець 1918 року. У січні 1919-го армія УНР зменшилась до 50 тисяч. Це пояснюється тим, що не всі були за УНР. Селяни, які забезпечували велику чисельність, після усунення гетьмана, не бачили потреби воювати далі, а тому й поверталися в село ділити землю. Через це армія швидко розсипалася.
– Як би Ви охарактеризували стосунки між лідером Директорії УНР Петлюрою і повстанцями у 1919 році?
Володимир Лободаєв: Тут ми підійшли до суперечливого явища отаманщини, яке на сьогоднішній день залишається дискусійним.
Тут варто взагалі починати з того, що і армія УНР, і Червона армія почали формуватися на добровільній основі. Після Першої світової війни поширеними були негативне ставлення до регулярної армії й небажання в ній служити. Армія УНР і Червона армія зіткнулися з однією проблемою – непокора отаманів. Рівень підпорядкованості та дисципліни був дуже низький.
Попервах Петлюра підтримав такий принцип формування армії, але потім у лютому 1919 року визнав шкідливість отаманщини і почав з нею боротись.
– Все ж, наскільки близькими до порозуміння були повстанські отамани і уряд УНР?
Сергій Лунін: Це залежало від конкретних отаманів. Є добрий приклад із ставленням до отамана Зеленого. У січні 1919-го, коли УНР намагалася втримати Центральну Україну, навіть посилали Січових стрільців воювати проти нього. Але влітку того ж року – коли під контролем УНР залишилася дуже невелика територія, а отаман Зелений успішно воював із більшовиками на південь від Києва – ставлення до нього кардинально змінилось. Коли Зелений приїжджав до Кам’янця, його там приймали, як героя.
Білогвардійців селяни переважно сприймали ворожо і є дуже мало прикладів переходу повстанців на їхній бік. Під час білогвардійської окупації, вони разом із «червоними» воювали проти «білих». Коли наприкінці 1919-го ця «біла» держава почала руйнуватися, УНР-івські повстанці навіть розглядали можливість компромісу з «червоними». Деякі отамани допомагали «червоним» брати Черкаси, Єлисаветград… І лише коли вони побачили, що «червоні» на компроміси не йдуть і встановлюють диктатуру, знову починається повстанська боротьба проти більшовиків.
Володимир Лободаєв: Більше зацікавлена в підпорядкованості отаманів була влада УНР. Була проблема з армією, і не лише з її чисельністю, а і з боротьбою на кілька фронтів. Один із напрямів військової політики УНР було залучення тих отаманів, які мали національну свідомість та відповідні погляди, до складу УНР.
– Ми вже з вами визначили, що головне, за що боролися селяни, це за землю та відсутність державного тиску. В принципі, ті ж самі проблеми були актуальними й для галицьких селян. Але чому в Галичині, яка до 1918 року була у складі Австро-Угорщини, не було навіть натяку на селянський повстанський рух?
Володимир Лободаєв: Тут треба говорити про абсолютно різні соціокультурні особливості – рівень освіченості, рівень розуміння політичних проблем, які були між західноукраїнськими селянами і селянами УНР.
Сергій Лунін: Справді, тут йдеться про різні традиції. Але ще один важливий момент – що конфлікт у Галичині був значною мірою більш етнічним. Там було чітко зрозуміло, що ми українці, а вони – поляки. Євреї здебільшого відігравали нейтральну роль.
А на Сході України була складніша ситуація. Зараз тим подіям і, зокрема, повстанському селянському рухові намагаються накинути цю суто етнічну схему, ніби на одному боці були лише українці, а на іншому боці їх не було. Хоча це не так. Зокрема, важливо не забувати про «білих» – у складі їхніх армій був великий відсоток етнічних українців.
– Чи можна сказати, що селянський повстанський рух був ще однією зі сторін, який тоді вирував на території України?
Володимир Лободаєв: Безумовно. Мені здається, що історики все частіше про це говорять – про так звану Революцію знизу. Саме вона проявляється у селянському сприйнятті революції як такої.
– Чи мала вона шанси на успіх?
Володимир Лободаєв: Важко сказати, скоріше – ні.
Сергій Лунін: Селянський повстанський рух був настільки погано організованим, що шансів на успіх він не мав. Хіба що – Махно, але і він мав супротивників з усіх боків.