Header Ads

 Борис Болотов

Залучила все село: Як працює 93-річна волонтерка - друг бійців АТО

Жителька селища Ничипорівка Анастасія Степанівна Шийка в свої 93 роки є військовим волонтером і організувала до цієї справи все село
Журналісти Depo.ua завітали як не до найстаршої, то однієї з найстарших в Україні волонтерів. Через два місяці їй буде 94 роки. На своєму житті пані Анастасія бачила дві війни і перемоги має побачити також обидві. Але на всяк випадок вже склала заповіт, наказала – її труну до церкви обов'язково мають нести волонтери.
Анастасія Степанівна живе на Яготинщині, в селищі Ничипорівка. Вона завжди була активним членом громади, а коли почалася війна, дізналася про волонтерів і відчула - також може допомогти. Навіть якщо пенсія крихітна і з цінного в хаті – ікони, вишиванка і фотографії дітей.
Пані Анастасія стала ходити по сусідах і просити їх передати щось в АТО. Хто одежею старою ділився, хто консервацію віддасть, хто городину. Хтось і не хотів допомагати, то вмовила.
"Відкриває двері мені господар: "Нічого нема і жінка зайнята, на городі". Я йому кажу, то дайте хоч двадцять гривень, на бензин. Витяг, дав, - розповідає вона. - А були такі, що казали: "Та, там вони, ті волонтери, все собі забирають". Я їм кажу – читайте газети. Мені в селі багато чого приносили, дуже багато. Харчі, курточки, матраци, шкарпетки, ліки… Я як допомогу зберу, так аж рада, навіть краще сплю".
Дім Анастасії Степанівни
Зібране пані Анастасія складала собі в комору, а коли її вдома не було, каже, люди самі приносили та й залишали. А вона потім передавала з іншими волонтерами, щоб відвезли на фронт
"Ця бабуся – це якесь диво! В такому віці, і ще допомагає іншим і сусідів організувала і на город її подивіться – ані бур'янця. І все сама", - розповідає волонтер, депутат Київоблради Армен Шахарьянц. Він привіз їй грамоту від 24 окремої механізованої бригади – подяку за підтримку і допомогу. Таких грамот в старенької вже чимало, і від сільради, і навіть від Філарета. Має ще волонтерську медаль і три ювілейні, військові.
Друга світова війна заскочила Анастасію Степанівну, а тоді просто Настуню, в рідному селі Трубівщина – це за кілька кілометрів від Ничипорівки. Яготин та прилеглі населені пункти було окуповано в середині жовтня 1941 року, невдовзі пані Настю погнали до Німеччини. Пам'ять вже не та, за майже сто років багато чого сталося, спогади у старенької плутаються. І багато не перепитаєш, бо інколи й недочуває.
Розповідає, як господар послав по сіль, а її затримали і ледь не розстріляли "на горищі взяли солі, вийшли із своєю сестричкою, так в нас офіцер німецький забрав і в свій військкомат повів, наказав розстріляти. Ми поцілувались, попрощались, як їде хазяїн, не дочекався від нас солі, нас виручив і забрав".
Розповідає, як радянські солдати стрибали, перекидалися, кричали і цілувалися, почувши, що закінчилася війна. Як вона зрозуміла, що вільна і пішла шукати своїх. Вийшла на залізницю, дісталася військової частини і її, через три дні після перемоги, на півроку мобілізували у залізничні війська.
"Баба Настя пройшла довгий шлях життя", - заглядає нам в очі, посміхається.
Восени, як з залізниці відпустили, повернулася на Трубівщину, працювала в магазині, тоді - помічником бухгалтера, "а тоді знайшовся дід, на мою голову".
"Пив увесь вік. Він нап'ється та спить, а я підійду, да подивлюся, да заплачу, думаю "нещасна ти"… - пані Анастасія сумно посміхається. - Помер, так от вже сімнадцятий рік сама, живу, не тушую, не боюсь нічого, в церкву ходжу, з людьми спілкуюся".
Вона має трьох синів, але всі живуть в місті. Трохи сердиться, що не завзяті до сільської роботи. "Дзвонять: ми приїдемо. Кажу, так, приїжджайте шашлики смажити, я вже все пополола. Я всім кажу, що бездітна – нема ж полоть кому", - сміється. Показує свої медалі і вишиванку – онука подарувала. Ніжно торкається білої тканини натрудженими руками: "Я вишиванку надягаю, українську моду соблюдаю. Онука подарувала, сказала гуцульська. Красива, справжня…"
Пані Анастасія каже, що дуже пишається молодими українцями – ті, які сміливі, не бояться воювати за свою країну і не лінуються допомагати тим, хто воює. Дуже любить волонтерів. В часи першої в її житті війни такого поняття не було. Хоча і війна була іншою.
Цього року вона майже увесь день 9 травня просиділа вдома, чекала, може хтось зайде, привітає. Прибрала в хаті, найкращу хустку вдягла. Не дочекалася.
А тепер просить Армена Шахарьянца, щоб, коли прийде час, провів її в останній шлях.
"Я такий заповіт даю: коли я помру, щоб три волонтери несли мою труну до церкви. З українським жовто-блакитним прапором. Батюшка в церкві з мене сміється, каже, зараз всі на війні, ніхто до тебе не прийде. Я кажу – прийдуть"
Волонтер погоджується прийти, але каже, що дожити все одно треба до ста років, і ще побачити другу перемогу.












На платформі Blogger.